Вони заслужили на шану в незалежній Україні

23 травня 2018

Про героїв Української революції (1917-1921), уродженців Ніжина, Росіневича М.О., Хімченка І.М., Шкляренка М.Г. промовляли історик Сергій Коваленко, мовознавець Тарас Марусик, підпрємець Валентин Андрієць. Меморіальні дошки на їх честь урочисто відкрито зранку 23 травня на історичній будівлі біля школи №10.

Це ще один прояв народної ініціативи в руслі урядових рішень щодо відзначення подій 100-річної давності з метою патріотичного виховання молоді.

Довідково.

Микола Олександрович Росіневич (14 лютого 1893 — 10 лютого 1946) — підполковник Армії УНР.

Народився у Ніжині Чернігівської губернії. Походив зі священицької родини. У 1914 р. мобілізований, закінчив Чугуївське військове училище (1915). У складі 32-го Сибірського стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні. Восени 1917 р. переведений до 14-го Сибірського запасного полку. Останнє звання у російській армії — поручик.

Навесні 1918 р. повернувся в Україну. Закінчив Інструкторську школу старшин, служив у 27-му пішому Козелецькому полку Армії Української Держави (Чернігів). У листопаді 1918 р., після зайняття Чернігова військами Директорії, отримав наказ сформувати охоронний загін при Чернігівській міській комендатурі. На початку 1919 р. з загоном евакуювався до Проскурова, де незабаром влився до Запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР.

У лютому—травні 1919 р. — начальник оперативного відділу штабу цієї бригади. З травня 1919 р., після влиття бригади до Запорізької групи Дієвої армії УНР, начальник муштрового відділення штабу цієї групи. У грудні 1919 р. захворів на тиф.

Інтернований польською владою. З березня 1920 р. — старший ад'ютант штабу 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У 1921—1922 рр. — начальник оперативного відділу штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

Восени 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини. Закінчив лісниче відділення Української господарської академії у Подєбрадах (1927). Працював секретарем філософського факультету Українського Вільного університету у Празі. Був одним із керівників Гетьманського руху у Чехо-Словаччині. З 1939 р. до березня 1944 р. — голова Союзу Гетьманців-Державників у Чехо-Словаччині.

21 травня 1945 р. заарештований відділом СМЕРШ 53-ї радянської армії та вивезений до Києва, де переданий до МГБ.

Іван Микитович Хімченко (1890 — † ?) — підполковник Армії УНР.

Народився в місті Ніжин. Останнє військове звання в армії Росії — штабс-капітан.

На службі в Дієвій Армії УНР з 1919 року. Учасник Першого Зимового походу. Лицар Залізного Хреста УНР.

У 1920–1922 році — старшина 1-го збірного куреня 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Подальша доля невідома.

Шкляренко Михайло Григорович (1883, м. Ніжин — ?) — полковник Армії УНР.

На військову службу вступив у 1892 р. Закінчив артилерійське училище (1895). Станом на 1 січня 1910 р. — капітан 4-го Владивостоцького фортечного артилерійського полку. З 10 вересня 1915 р. — підполковник.

З 24 грудня 1917 р. — командир 7-го Окремого важкого артилерійського дивізіону, який українізував. 26 січня 1918 р. демобілізувався. У 1918 р. — командир 2-ї батареї 10-го мортирного дивізіону та помічник командира 33-го легкого артилерійського полку 11-ї легкої гарматної бригади 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 30 грудня 1918 р. — командир 33-го легкого артилерійського полку військ Директорії. З 8 січня 1919 р. — командир 4-ї батареї 1-го Запорізького гарматного полку Дієвої армії УНР. З 17 травня 1919 р. — артилерійський референт в Українській Галицькій армії (у 2-й бригаді, 2-му та 3-му корпусах). 27 квітня 1920 р. повернувся до Армії УНР, був підвищений до рангу полковника. У 1920–1921 рр. — т. в. о. референта Артилерійської управи Військового міністерства УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.