Пантелеймон Куліш: між Борзною і Ніжином ( до 200-річчя від дня народження діяча )

29 липня 2019

Життя Пантелеймона Олександровича Куліша (26 липня / 7 серпня 1819 - 2 / 14 лютого 1897) можна порівняти з Одісеєвими пертурбаціями. Зрештою, у зрілому віці письменник «осів» на хуторі, ба більше – став хуторянином-самітником.

Хутір Мотронівка, названий на честь Кулішевої тещі, і де він фактично був у приймах, розташовувався біля поштового тракту Київ-Москва на відтинку Ніжин-Борзна. Тож проблем у Куліша з проїздом у Ніжин, найбільше поселення Чернігівської губернії, не могло бути (у ті часи в народі це місто традиційно звалося як Ніжень чи Ніжен, що й зафіксовано в історичному романі письменника «Чорна рада»).

Сусідні повіти Ніжинський і Борзенський другої половини ХІХ віку були багато в чому подібними: за площею, природними даними, кількістю та складом людності, економічним розвитком. Саме природні умови південної частини тогочасної Чернігівської губернії зумовлювали спосіб життя населення: незалежно від його соціального стану тут був традиційно хліборобський устрій.

Пантелеймон Олександрович Куліш за походженням належав до козацької верстви, яка становила близько 1/10 населення згаданих повітів. Цей гордовитий прошарок жителів було ніби затиснено між заможнішим поміщицько-дворянським станом (проте набагато менш чисельним) та найбільшим селянським. Прибутки давало хліборобство, усе залежало від розміру землеволодіння. Деякі поміщики мали по кілька тисяч десятин, господарювали в економіях, мали цукро-спиртозаводи, млини та деякі інші заводи як додаток до зернової торгівлі. Почали проростати й хазяї (куркулі) з найпрацьовитіших та найкмітливіших козаків і селян. Це не міг не помітити такий інтелектуал, як Куліш. Окрім того, у хуторянському господарюванні він убачав майбутнє України. Чи не за це так в’їлася в Пантелеймона Олександровича радянська влада, затаврувавши «буржуазним націоналістом» з усіма заборонними наслідками?! Однак сучасники Панька Куліша його поєднання дрібного хліборобства та письменництва сприймали щонайменше як дивакуватість. «Білою вороною» був Куліш в очах хазяйновитого селянства. Найбільшого розуміння можна було йому чекати від декого з поміщиків-меценатів, які колекціонували українські старожитності.

Куліш підтримував дружні взаємини з уродженцем Борзни, жителем Катеринослава Григорієм Тимофійовичем Мизьком, котрий у 1840-х роках подарував Пантелеймонові Євангеліє з написом «Юноше с сединою». Небіж Мизька, Микола Дмитрович, також дружив із Кулішем. Той їздив з Мотронівки до нього на Катеринославщину 1858 року. Письменник також приязно ставився до борзнянця Федора Семеновича. Мабуть, це був Ф. С. Риндовський – відомий на Борзнянщині лікар, шанована людина, котру всі знали.

А от стосунки Пантелеймона Куліша з поетом Віктором Забілою, який жив неподалік на хуторі Кукуріківщина, не склалися. Надто різні були в них характери. Якось Забіла написав на Куліша в’їдливий віршик:
Крути, верти свій розум
Ізо всеї праці,    
Не викрутиш більше того,
Що у мене в …

[Киевская старина, 1886 г., № 9, С. 174 – 175.]

Ще один історичний факт: Куліш приятелював із якимось Митрофаном Олександровичем Константиновичем з Остерщини, запрошував його в січні 1880 р. до себе на хутір. Їхати гостю, мабуть, належало залізницею через станцію Плиски. І Куліш риторично запитував: «Та як Ви перепливете через плисецьку багнюку? На всему світі нема такої, а вона саме рощиницця (тобто розмерзнеться, правопис Куліша – авт.) під Іудин день».

Не доведено ймовірність стосунків Панька Куліша з байкарем Леонідом Глібовим, коли той проживав у Ніжині. Хоча це припустити можна, бо дружба Кулішевого шурина Василя Білозерського, котрий також помер у Мотронівці й там похований, тривала з Глібовим до останніх його днів. Білозерський і Куліш свого часу надсилали матеріали для публікацій у чернігівській газеті Глібова. То можна припустити, що Глібов міг хоча б листуватися з обома мотронівськими адресатами.

Зате тісна дружба єднала подружжя Кулішів з дворянином, полковником у відставці (начебто) Іваном Івановичем Троїцьким з Оленівки, села поруч. Той мав кузню, вів, як і Пантелеймон Олександрович, сільський спосіб життя, просто цікавився літературою й залишив щоденник (він зберігається в Чернігівському музеї імені Михайла Коцюбинського). Куліш часто писав тому за потреби записки, на зразок: «Посылается плуг, найденный в Ноевом ковчеге на горе Арарат (ідеться про ремонт старого плуга в кузні, – авт.). Если древность его позволит поновление, то возблагодарим…»

Товаришував з подружжям Кулішів і допомагав їм у старості й син Троїцького, теж Іван Іванович. Їхні нащадки й досі живуть в Оленівці та Борзні.

Підтримували з Кулішем зв’язки землевласники з Британів (нині село Дуболугівка Ніжинського району) Вовки-Карачевські: Никодим, його сини Григорій, Василь, дочка Василя Марія з Києва. Василь Никодимович приїздив з уродженцем Ніжинського повіту Олександром Кониським купувати маєток Куліша. Вовки-Карачевські були відомі в Борзенському повіті та в усій Чернігівській губернії як земські діячі.

Уже після смерті Куліша особливо приязно позначені стосунки вдови, яка стала відомою як письменниця Ганна Барвінок, з її покровителем князем Михайлом Миколайовичем Кочубеєм, власником села Кинашівка під Борзною. Скромний князь самовіддано допомагав їй у всьому – влаштував з власної ініціативи в себе в маєтку музей Куліша, надав самій Ганні притулок.

Були в Кулішів прихильники в селі Прохори – брати Петро й Хведір Коломийченки. Це вже було на початку ХХ ст., тому їхні стосунки – уже без самого Пантелеймона Куліша. Петро Євдокимович високо цінував твори письменника. Хлопці часто бували в Олександри Михайлівни Куліш, готувалися до 50-річчя її літературної діяльності, та письменниця до ювілею не дожила. Вона писала: «Гарні се люди, Коломийченки, нашого поля ягода. Вони мене… дуже піддержують». Петро жив у Прохорах і обіцяв доглядати могилу Куліша. А Хведір здобув у Москві вищу освіту, одружився з дочкою статського радника Марією Шекун з Ніжина. Мабуть, у ніжинському музеї та архіві про них можна щось віднайти, адже Марія Шекун-Коломийченко була відомою оперною співачкою. Обох братів і Марію репресовано в сталінські 30-ті роки.

Сам Ніжин привернув увагу Куліша ще у вісімнадцятирічному віці, коли він кілька місяців працював у канцелярії Фізико-математичного ліцею князя Безбородька, щоб заробити на навчання в Київському університеті Святого Володимира. Тут він захопився козацькою минувшиною не без впливу творів Миколи Гоголя, який здобував освіту в ніжинській Гімназії вищих наук князя Безбородька. Тож письменник пізніше написав не тільки «Чорну раду» про ніжинські події 1663 р., а й узявся за написання життєпису свого знаменитого попередника. Не спроста через Ніжин пролягли життєві шляхи трьох великих українців: Гоголя, Шевченка, Куліша в порівняно коротких часових межах, тож це не могло не позначитися на їхній духовній спорідненості й творчих устремліннях. Чим не благодатна тема для майбутніх досліджень!

Пізніше Ніжин став для Куліша місцем відвідувань за будь-яких потреб. Так, 1852 року Куліш приїздив сюди до викладача російської словесності, професора Юридичного ліцею князя Безбородька Михайла Андрійовича Тулова в справі «ніжинського скарбу». Про цей візит Куліш писав Осипу Максимовичу Бодянському: «В Нежине заехал к Тулову. Он говорит, что монет вырыто плугом до 200, из которых большая часть серебряных и носят названия Владимира, Ярослава, другого Владимира и Глеба (а по мнению других – Святополка)».

Ніжин відіграв важливу роль в особистому житті Пантелеймона Куліша. Перебуваючи в романтичних подорожах, 1860 року Куліш познайомився в Чернігові з Параскою Глібовою, дружиною байкаря Леоніда Глібова й дочкою ніжинського священика Федора Бордоноса. Продовження бурхливого роману між Пантелеймоном і Параскою відбувалося деякий час у будинку її батька в Ніжині, що зберігся до наших днів.

І вже наприкінці життя, проживаючи безвиїзно в Мотронівці, Куліш неодноразово навідувався до Ніжина в різних справах, зокрема, у 1888–1889 рр. довелося їздити «у Ніжень обстоювати предківщину Ганни Барвінок від захвату сусіда, козака Болобана».

Пам’ять про Пантелеймона Куліша свято бережуть на Борзнянщині: це й меморіальна садиба в Мотронівці, і головна вулиця та гімназія його імені в Борзні. У Ніжині ж Куліша відзначено хіба що назвою другорядної вулиці десь на околиці. На фасаді Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя (колишнього Безбородькового ліцею) серед меморіальних табличок, присвячених видатним діячам, мала б бути й така з іменем Пантелеймона Куліша. І не просто так, для годиться, а щоб спонукала так само, як він, діяти. Та чи не найважливіше, історичний шлях з Борзни до Ніжина й досі ніяк не нагадує нащадкам про його відомі й невідомі зв’язки…

Михайло Москаленко (Борзна)
Микола Шкурко (Ніжин)


дві таблички - дві епохи