Сьогодні відспівали у Церкві Всіх Святих і поховали на Мигалівському кладовищі у Ніжині Анатолія Степановича Зеленька. Уродженець Ніжина, закінчив тут педагогічний інститут (був учасником студентського протесту проти придушення повстання у Будапешті*), працював тривалий час у педагогічних вишах Івано-Франківська і Луганська.
Мене доля звела з Анатолієм Степановичем після його повернення до Ніжина після подій 2014 року. За іронією долі доктору філологічних наук у царині української мови знайшлося місце на ... кафедрі російської мови.
Брали разом участь у мовних конференціях у Ніжині й Чернігові, ділився професор зі мною роздумами про роль гуманітаристики у державотворенні (залишилися на пам'ять три його статті, уривки з однієї подаю у кінці).
На жаль, дізнався про прибуття до Ніжина труни із Києва випадково від Сергія Олександровича Голуба, регента церковного хору. Не було нікого на похоронах і від Ніжинського вишу. Нехай залишиться добра пам'ять і внесок ученого в українське мовознавство!
*) Онищенко Н. Золота цеглинка у споруді теперішнього і майбутнього (огляд газети «Просвіта»), с.71 https://www.ndu.edu.ua/.../nash.../nash_ykr_dim_2-19.pdf...
Про Ніжин, ніжинців через призму великої політики (уривки)
А тепер щодо парадоксів у функціонуванні головного Ніжинського вишу аж забагато. Пояснити їх не завжди можна. Це стосується як дожовтневого періоду, коли Гімназію вищих наук перетворюють спершу у Фізико-математичний, а потім Юридичний ліцей і, нарешті в Історико-філологічний інститут. У радянський період калейдоскопічно змінювалися Науково-педагогічний інститут, Інститут народної освіти, Інститут соціального виховання, Інститут професійної освіти, Педагогічний інститут з учительським інститутом завершується Ніжинським державним університетом імені Миколи Гоголя. Зміни й трансформації навчального закладу, зрозуміло, пояснювалися здебільшого соціальними потребами, хоч перетворення Гімназії вищих наук у Фізико-математичний ліцей було реакцією на демократичну атмосферу вишу.
Парадоксальність первинного призначення наукового загально-культурного освітнього закладу в особі Гімназії вищих наук і нині вузько-територіального та вузько-фахового учительського провінційного псевдо університету аж занадто очевидна. Справжнє європейське академічне студентське містечко, багатюща бібліотека з рідкісними книгами, споконвічні слов'яноруські та класичні традиції аж ніяк не співвідносяться з філологічним факультетом, де філологічна обізнаність завершується вивченням порівняльної граматики української та російської мови на відділенні української мови та перекладом з російської на українську мову, а відомий в Україні факультет іноземних мов якоюсь мірою функціонально наближається до кількарічних курсів, де готують перекладачів з англійської та німецької мов.
Парадоксальна з’ява вищого навчального закладу на початку ХІХ століття у невеликому стародавньому Ніжині була зрозумілою. Канцлер Російської імперії О.І. Безбородько як високоосвічений патріот своєї держави клопочеться про піднесення цивілізаційного рівня дрібного дворянства в Малоросії. Домагається відкриття Вищої школи і робить це на йому належній землі за власні кошти. До речі, завершують справу брат та племінник. Можливо, підсвідомо він це робив, заперечуючи будь-яку автономію України, але будучи спадкоємцем козацької старшини.
Нинішнім же парадоксом є те, що прекрасне студентське містечко з винятково багатою бібліотекою, давніми класичними традиціями вишу не співвідноситься з нинішнім його функціонуванням. Контингент його – це випускники кількох районів Чернігівської та сусідніх областей. Колишній центр освіти у великій державі, нині фактично став обласним педагогічним малокомплектним інститутом. Безумовно, є ряд об’єктивних і суб’єктивних причин, що колишній культурний і науковий осередок став посереднім вишем з неповним контингентом. Рівень вступників і викладачів ніяк не асоціюється з багатющими попередніми традиціями. Університетська база використовується неоптимально ні в аспекті кількісному (неповний набір студентів), ні якісно ( в основному посередні випускники сільських шкіл і не високий відсоток професорів). Крім соціально-економічних і демографічних чинників, на нівеляції вишу позначилася недостатня увага й, можливо, некваліфікована робота колективу університету. Невміння й небажання зростати й пропагувати себе не компенсується навіть очевидними перевагами вишу. Адже, крім хороших навчальних корпусів, вільних місць у гуртожитку, багатющої бібліотеки треба було б наголосити на близькості розташування університету до столичних наукових центрів.
Парадоксальність підсилюється тим, що крім університету в невеличкому містечку на базі технікуму механізації постав аграрний університет, нині підпорядкований одному із столичних вишів. Влада не протидіяла цьому, керівники класичного університету не спромоглися переконати у недоцільності його відкриття, МОН виявило повну некваліфікованість і безвідповідальність. Безумовно, у невеликому місті повноцінне функціонування двох університетів недоцільне й неоптимальне, навіть, під кутом зору неможливості сплатити заробітної сплати й стипендії через нестачу готівки у банку міста. МОН треба повертатися до оптимізації проблеми. Аграрний виш має бути перепорядкований МОН, студенти й викладачі мають підсилити природничий та фізико-математичний факультети. Наявний у місті аграрний ліцей знову ж таки має бути приєднаний до єдиного університету. Таким чином, сформується повноцінний, значною мірою самоокупний науковий і культурно-освітній комплекс.
І стосовно вишу. Інший варіант нівеляції освітнього парадоксу відродження справді державного (було б краще під егідою мецената-олігарха) історико-філологічного інституту. Крім уже наявних гуманітарних факультетів, доцільно відкрити художньо-графічний. Зручна матеріальна база, багата бібліотека, художня галерея та наявні просторі рекреації у новому й старому корпусах роблять реальним відкриття цього факультету і регенерацію вишу, сто сорокаріччя якого святкує університет у 2015 році.
Нарешті, обидва варіанти можна поєднати, зробивши визначальним історико-філологічний класичний університет, а при ньому педагогічний інститут з відповідними факультетами пам’ятаючи про структуру другого в області педагогічного університету.
До речі, МОН має організаційно співвіднести функціонування державних університетів: Ніжинського фактично педагогічного й також педагогічного Чернігівського. Безумовно, потрібно поєднати зусилля працівників МОН, місцевих чиновників і ветеранів вишу-ветерана. Нинішнє підкилимне суперництво двох навчальних закладів не на користь справі. У конкуренції з Чернігівським педінститутом треба скористатись ректору Ніжинського вишу статусом університету. Ось, яким чином: домогтись приєднання аграрного університету і за рахунок його спеціальностей посилити природничий та фізико-математичний факультети. Адже у нинішнього природничого втрачено навіть колишній ботанічний сад рідкісних рослин. Ефективність прикладної науки викладачів майже нульова. Кооперування з фермерами фактично відсутнє. При факультеті немає підсобного господарства. І це все при тому, що потреба в учителях біології, хімії, географії зовсім відпала. Зважаючи на педагогічне спрямування основного вишу, певні, що у конкуренції не лише за спеціальність географії, але й хімії, біології переможуть працівники педагогічного. Зважмо, що у Чернігові наявні все ж якісь хіміко-технологічні підприємства, чого не стало в Ніжині. Саме тому, з об’єднанням двох навчальних закладів стане можливим підвищити господарську ефективність і посприяти зростанню самоокупності вишу. Зрозуміло, статус університету має дати можливість розширити перелік спеціальностей сільськогосподарського спрямування різних рівнів. Всьому тому сприятиме організаційне підпорядкування сільськогосподарського ліцею з його виробничою базою і торговельною мережею.
Подібна ситуація з фізико-математичним факультетом. Учителів скорочувана школа не потребує. Готувати теоретиків як і фізиків-експериментаторів при відсутності державного асигнування – нереально. Залишається після об’єднання факультету зі спеціалістами аграрного вишу переорієнтуватися на непедагогічні спеціальності по обслуговуванню техніки, зокрема сільськогосподарської та електронно-обчислювальної. До речі, парадоксальність у ставленні до вищої школи колишніх органів влади і вітчизняних меценатів та нинішніх державних службовців, працівників МОН, а тим більше олігархів, у суверенній Україні явно не на користь останніх.
Зеленько Анатолій.
