Як українці від свого королівства відмовилися

02 листопада 2021

1918 рік. У Європі світова війна чітко окреслила коло переможених, в якому опинилася Австро-Угорська імперія. Українські її частини перебували в статусі Королівства Галичини та Володимирії, а також Герцогства Буковина. Ще задовго до початку війни в австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда визрів план надати українцям автономного статусу із вдячності за їх лояльне ставлення до імперії.

На той час Галичина та Володимирія мала статус коронного краю завдяки безперервній історичній спадщині русько-української державності від часів Галицько-Волинського королівства короля Русі Данила, освяченого Папою Римським. До останніх днів це де факто автономне утворення мало державні атрибути: прапор та герб, а також намісника короля у крайовому центрі Львові.  Тож керівництво Австро-Угорської імперії розглядало можливість відновлення Галицько-Волинського королівства з приєднанням до нього Герцогства Буковина і навіть готувалася кандидатура майбутнього українського короля  –архикнязя Вільгельма Габсбурга. Це вкладалося у загальну стратегію повної національної автономії народів у австро-угорському державному союзі.

Наміри обірвала куля сербського, тобто проросійського терориста в червні 1914 року в Сараєві. Кому-кому, а Російській імперії не хотілося, щоб наддніпрянські українці брали за приклад галичан. Тим більше, що в столиці Австро-Угорської імперії Відні почав діяти Союз визволення України, який заснували й очолили підросійські українці з метою створення всеукраїнської монархії. Під час війни СВУ готував із військополонених-українців збройні частини для майбутньої держави, а «Просвіта» їх ідейно-політично вишколювала.

У той же час майбутній король Галицької України  Вільгельм очолив українське добровольче військо – Легіон Українськиї Січових Стрільців, під однострій одягнув вишиванку, вивчив українську мову і став зватися Василем Вишиваним.

На початку лютого 1918 року Австро-Угорська імперія підписала на вимогу Української Народної Республіки додаток до мирного договору, за яким українська Галичина мала бути відокремленою від її значно меншої польської частини і разом із українською частиною Буковини утворити автономний коронний край у складі імперії, тобто українське державне утворення в складі федеративної монархії. Зобов’язання мало було бути виконаним до 31 липня 1918 року. А це був уже період Гетьманату, фактичної монархії, від імені якої до Відня із дипломатичною місією для виконання домовленостей було відправлено теоретика українського монархізму В’ячеслава Казимировича Липинського.

Тобто все складалося якнайкраще. А те, що поляки за німецько-австрійським маніфестом 1916 року відновили Королівство Польське та мали наміри приєднати до нього не тільки Велике князівство Краківське з князівствами Освєнцимським і Заторським, які від 1862 року входили до Королівства  Галичини та Володимирії, але й значно більшу її українську частину, не мало міжнародно-правових підстав, щоб перешкодити реалізації плану відновлення української державності в її історичній монархічній формі. Адже за таким принципом відновилися монархії крім Польщі, ще в Литві, Румунії, Угорщині, а також утворилося об’єднане Королівство Сербів, Хорватів і Словенців.

На практиці, для цього не знайшлося державницької мудрості і волі до дії в тодішньої західноукраїнської політичної еліти, що мала депутатську статусність як на загальноімперському, так і на крайовому рівні, а відтак вплив на народні верстви. У народі були поширеними популістські уяви про незалежність у формі республіки, а Київ (суціль російськомовний) здавався Меккою. Політики цьому підігравали, та й відповідальність хотіли перекласти на центр, яким перестав бути Відень, а Львів виявився проблемним.

До вибуху світової війни ця не впевнена в собі політична еліта цілком погоджувалася на українське автономне королівство у складі імперії, а після того, як імперія захиталася, враз відмовилася від державно-правової спадщини і ще в грудні 1917 року стала домагатися самовизначення і приєднання до Української Народної Республіки. І навіть те, що УНР під натиском більшовицької Росії упала, а відновлена УНР у формі Директорії сприймалася західними сусідами не інакше як соціалістична і більшовицька, а значить перспектив визнання Антантою не мала жодних, галицьких і буковинських політиків не урезонило. Полякам, румунам і мадярам проголошення Західноукраїнської Народної Республіки і приєднання її до УНР тільки розв’язало руки, адже зникали обтяжуючі обставини міжнародного права. У результаті, за підтримки переможців у світовій війні, Галичину і Волинь окупувала Польща, Північну Буковину – Румунія, і тільки Закарпаттю відносно повезло – дісталося Чехословаччині.

А що ж Василь Вишиваний? Він так і залишився некоронованим королем України, невизнаним самими ж українцями, навіть у стрілецькому оточенні, проте гідно оціненим радянською каральною системою – життя його обірвалося таки в Україні - у Лук’янівській в’язниці через тридцять років від доленосного 1918 року. Тепер ставимо пам’ятники, називаємо його ім’ям площі і вулиці та навіть зробили героєм сучасної опери «Вишиваний. Король України».