Ігор Качуровський у свічадах вічности

01 вересня 2021

«День мого народження довго був у моєму житті прикрою датою: цього дня (1 вересня) треба було йти до школи після літніх вакацій», — писав у своїх спогадах Ігор Качуровський. Звичайно, це сказано про совєтську школу, завданням якої було штампувати стандартні слухняні ґвинтики для безперебійного функціонування червоної імперії. Втім, у великій школі життя ми раз у раз робимо самостійний вибір і самі обираємо собі вчителів. І Качуровський, з юних літ відчуваючи потяг до справжньої, некон’юнктурної, неутилітарної поезії, шукав і знаходив «своїх» поетів — хай би куди закидала його доля: в рідних Крутах, у російському Курську, куди змушений був підлітком виїхати разом з батьками під загрозою репресій, знову в Крутах, куди повернувся під час війни, і на еміґрантських дорогах:

Часом себе я питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину —
П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

(«Овідій»)

«П’ятеро лебедів рідних» — це, звичайно, київські неокласики, жерці чистої краси, закохані у вроду слів (перефразовуючи Максима Рильського), хранителі мистецьких традицій, ювеліри українського слова, що в них совєтська система розпізнала ворогів і прирекла їх на тюрми й табори, муки, смерть і забуття. Вижив, як відомо, лише Рильський (хоча й теж скуштував в’язниці) та Освальд Бурґгардт (Юрій Клен), якому вдалося вчасно еміґрувати. Втім, обставини його наглої смерти 1947 року в Авґсбурзі викликáли стільки запитань, що Качуровський, який спілкувався з Кленом по війні в Австрії, та його літературні друзі, Борис Олександрів і білоруський поет Алесь Соловей, не повірили у природність цієї смерти… А «шостий, молодший їх брат» — Михайло Зеров (Орест), який пережив два ув’язнення, тортури, мало не наклав на себе в тюрмі руки і наприкінці війни чудом вирвався на Захід. До речі, й Орестова смерть 1963 року оповита таємницею, Ігор Качуровський та Іван Кошелівець припускали, що довгі руки совєтських спецслужб дотяглися до молодшого Зерова і в Авґсбурзі…

Тож Качуровський обрав собі небезпечних вчителів — тих, хто наважився світити світильник справжнього мистецтва, де живе відблиск абсолютної істини, в темному царстві брехні. І, так само як вони, мусив піти заради цього на жертви. Еміґрантські злигодні, 20 років важкої праці в буенос-айреському порту, нерозрадна самотність… Але й за таких обставин він залишався вірним своїм мистецьким ідеалам і творив — поезії, переклади, романи, літературознавчі розвідки, де розгорялося світло духу, яке плекали його вчителі. І от у другій половині його довгого віку — а прожив він майже 95 літ — доля його просвітліла: щасливий шлюб, переїзд до Мюнхену, де він дістав нарешті змогу жити з інтелектуальної праці, на Радіо «Свобода» і в Українському Вільному Університеті, народження сина… Тож мені здається, що ті смертні муки, які судились його вчителям, і його власна жертовна вірність їхнім заповітам відвели меч зловорожої долі. Лишилася тільки кара невизнанням — і не лише у вузькому еміґраційному колі, а й серед широкої української культурної спільноти, вже після падіння залізної завіси… Але чи багато ми знаємо геніїв, визнаних за життя? У листі до мене від 16.ІХ.2004 Качуровський запропонував з цього погляду такий триподіл світового мистецтва:

1. Автори високовартісні, що їх знають усі і що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.
2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.
3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хто зна, чи не їм належить більшість світових шедеврів.

До третьої категорії належить і сам Ігор Васильович, саме таких авторів, поруч із нечисленними визнаними геніями, він зазвичай і обирав для перекладу, саме їхня творчість була в центрі і його літературознавчих студій… Тож цінуймо творче подвижництво Качуровського — і нині, коли минає 103 роки від дня його народження, і повсякчас. І плекаймо світло, яке він беріг.

Олена О'Лір